По «Історії Гуцульщини» Миколи Домашевського, доктора економічних наук: Селятин ( Seletin ) - село лежить над річкою Сучавою . Це одно із найстаріших поселень Буковинської Гуцульщини ... Селятин є одним із найстарішим селом Путильського району. Уперше Селятин згадується в грамоті Молдавського князя Стефана III - з 13 березня 1490 року, як власність Путнянського монастиря ...
На початку ХХ століття Селятин, належавши до Австро-Угорської імперії, був справжнім європейським містечком з населенням майже півтора десятка тисяч жителів. Тут було більше двадцяти філіалів європейських банків, стільки ж ресторанів і шинків, дві синагоги, православна та греко-католицька церкви. Більшість населення містечка складали українці-гуцули, майже 40 відсотків жителів були євреями. Також Селятин заселяли румуни, німці та поляки.
По даних Чернівецького архіву перша школа була відкрита 1 вересня 1864 році. Вона мала 5 класів. Навчалося в ній 238 хлопчиків, 222 дівчинки. Далі додається ряд цифр, але невідомо в яких це роках: 137 хлопчиків, 125 дівчат; 123 хлопчики, 115 дівчат.
Цікаво, що подаються дані кількості учнів по конфесіях :
Греко — католики -29 ;
Православні - 359;
Євреїв - 64, 49, 50 .
Для не румуномовного населення здобуття освіти було не обов'язковим, здобували її діти із заможних сімей. Більшість дітей із бідних сімей віддавали служити панам , щоб заробити на прожиття .
У 1912 році тут була «пятиклясова школа», а через деяких час стала початкова семирічна школа, яка працювала у дві зміни і розміщувалася у приміщенні теперішньої школи - інтернат.
Територія яку займає нині школа-інтернат в 1900 році була містечком, яке мало назву Seletin. Адже тут проживала вся знать Селятина і знаходився весь адмінустрій. А нинішній центр села мав назву Ropochiv – де знаходились магазини євреїв. До 1940 року серед населення було поширене звернення: «Ти йдеш в Селєтін чи Ропочів?». І по відповіді можна було догадатись які наміри в людини.
Нинішня територія Селятинської загальноосвітньої школи-інтернату, а особливо її будинки-корпуса (15 будівель) мають цікаву історію свого призначення.
Містечко Селєтін
1900 – 1949р.р.

Історія будинку в якому знаходиться навчальний корпус – школа – в 1905 році працювала за призначенням.За свідченнями старожилів навчання проводилося на українській та німецькій мовах. Адже Селятин був під владою Австро-Угорської імперії. Директором школи, як в той час їх називали управитель школи була Ольга Ельсгольц. Підтвердженням цього є шкільне повідомлення, теперішній табель, 1915 – 1916 навчального року
 
З 1918 року, коли Селятин став належати Румунії, викладання велося виключно на румунській мові, українською мовою в стінах школи говорити заборонялося. Не лише у школі а й на селі ішла повна румунізація.
Директором школи до 1937 року був Отелло Ельсгольц. Вчителі: Цурпан, Теллча, Рамер , Вольчинський , подружжя Конетантінеску , Грібовская.
Вчитель користувався глибокою повагою на селі. Це була людина, перед якою перехожі знімали шапку і кланялися. В румунській школі вчитель обов'язково повинен був грати на музикальному інструменті.
Для не румуномовного населення здобуття освіти було не обов'язковим, здобували її діти із заможних сімей. Більшість дітей із бідних сімей віддавали служити панам, щоб заробити на прожиття.
Школа не забезпечувала учнів ні підручниками, ні зошитами, ні харчуванням. Всі ці піклування лягали на плечі батьків. Поруч зі школою знаходився приватний продуктовий магазин, в якому можна було купити свіжі булочки, цукерки, маслини, тощо.
Проте лише окремі учні мали можливість відвідувати його . Вдячні учні з теплом згадують свою вчительку - пані Юдіт Рамер, яка за власні кошти годувала на перерві учнів — гуцулят, які в торбинку з собою не мали що брати. Продовжити навчання можна було у Радівцях в ліцеї чи в гімназії.
Випускники школи даного часу і нині проживають на території села. Це Бойчак Касьян Іванович(1925р.н.), Поліщук Фрозина Іванівна(1936р.н.), Бойчак Сільва Дмитрівна(1933р.н.).
Цікаві спогади про школу надає уродженець Селятина Маркус Лекер(1923р.н.) за національністю єврей, які він описав у своїх мемуарах «Я помню: Одиссея еврейского подростка в Восточной Европе» виданим Університетом Конкордія в канадських єврейських досліджень. Де надає спогади про навчання та колорит життя того часу і зауважує що «…Селятин – це невеличке містечко північної провінції Румунії, називаємою Буковиною».
Інший будинок який знаходиться поряд зі школою (теперішній 3 корпус 2010/2011н.р.) в ті часи належав попові Малику. Сім’я його складалася з чотирьох чоловік. Господар, його дружина та двоє дітей. Цей будинок прикрашали декоративні квіти, кущі та дерева. Піп мав слугів, які доглядали дім та все господарство. Улюбленцем попівської сім’ї та слуг був великий, жовтого кольору собака по кличці «Гузар». Все господарство із слуг вела служанка Теронівська. Після війни піп Малик із сім’єю виїхав до Румунії.
Після встановлення Радянської влади в цьому будинку знаходився санітарний батальйон прикордонників – це було з 1940 по 1941 рік. Пізніше в цьому будинку проживав піп Урсатій (1942-1946р.р.). Цей будинок став називатися попівським.
Поряд із цим будинком знаходилася сільська рада (теперішній 1 корпус 2010/2011н.р.) – primăria прімерія. Також в ній знаходилась кімната для тимчасового утримування порушників порядку села.
Цікава історія теперішнього приміщення шкільного спортзалу. Він був призначений для розважальних, просвітницьких функцій. Це був своєрідний клуб.
Місцеві старожили згадують його під назвою Casa naţională – каса націонале. Сюди для обговорення різних питань приходила місцева інтелігенція, також була можливість відпочити – зайнятись грою в кеглі та інші забави. Поряд на другому поверсі проживала сім’я, яка утримувала тут ресторан. Сюди також приходила місцева молодь. В суботні дні із Чернівців приїжджали військові музиканти. Вони грали для молоді, яка під цю музику танцювала на відкритій танцювальній площадці.
Пізніше, в кінці 30-х років частину клуба займає ресторан або як називали місцеві жителі – корчма.
Наступний будинок (теперішній 2 корпус 2010/2011н.р.) за свідченнями старожилів був приватним. В ньому проживав інженер по лісному господарству Вілогорський . Це була багата людина, яка мала змогу побудувати ще кілька будинків. Один із них він подарував своїй доньці Веронікі (тепер в цьому будинку шкільний ізолятор) і називався будинок вілла Вікторія.
Перед самою війною сім’я виїхала і більше не повертались на Україну.
Будинок в якому наразі розміщено 6 корпус був також приватним і проживав в ньому мер цього містечка пан Краткій. А мерія, яка називалася, як кажуть старожили називалася Pretura претура і розміщувалася в будинку який зараз – це корпус 7.
Також мер Краткій побудував своїй доньці будинок, який називався «Вілла Кукуца». (теперішній 4 корпус).До 1941 року всі ці назви знаходились на будинках, але із зміною влади - назви всі були демонтовані.
Будинок теперішньої шкільної бібліотеки до 1945 року виконував функції Пошти.Із мемуарів Маркуса Лекера відомо, що на пошті був телефон і з Селятина населення мало змогу спілкуватись зі світом.
Учительський дім №1 був приватним будинком директора школи Отелло Егольца, а учительський дім №2 – проживав адміністратор по лісному господарству всього повіту Крейзель за національністю німець. Дуже заможна людина того часу.
Теперішній 8-9 корпус належав єврею Максу Давберу.Він утримував у той час корчму яка працювала цілодобово – адже він проживав поряд із залізно дорожнім вокзалом.
Історія будинку в якому розміщена шкільна баня дуже цікава. Це колишній залізничний вокзал. (додаток 10)
Залізнична колія, якою місцеві подорожували до європейської столиці моди, сьогодні у селі не збереглася . Останній рейс потяга, до якого було прикріплено вагон "Селянин-Париж", відправився до Франції ще 1939 року .
Відтоді у селі залишилися лише спогади та поруйнована дорога, якою ходив потяг. Та згодом, не стало і її . Час зробив своє, мрійливо згадують місцеві. Тож нині можна побачити хіба що місце, де проходив знаменитий потяг за не менш знаменитим маршрутом. Щоправда, іншу частину колії можна побачити у Румунії, яка починається за кількасот метрів від Селятина. Проте залізничний вокзал у селі зберігся. На ньому збереглася навіть вивіска із румунським написом "SELETIN".(додаток 11)
У 1911–13 рр. компанія "Neue Bukowinaer Lokalbahnen” побудувала державну вузькоколійну залізницю (шириною 760 мм) від Бродіна понад 21 км через Сіпітул і Руcьку до Селятина. Лінія була обладнана двома чотиривісними паровозами від Krauss&Co, названими Cv 3 і Cv 4. Було дві пари товаро-пасажирських потягів щодня.
Вузькоколійна лінія існувала недовго. У 1917 р. під час радянського захоплення її перешили до стандартного розміру (1435 мм) і продовжили на захід на 10,8 км. Наприкінці 1918 р. румунські CFR прийняли лінію. У 1944 р. лінія поділена новим державним кордоном між Україною (СРСР) і Румунією на дві частини. Західна частина (в Україні) з Руcької до Селятина була ізольована і тому демонтована. Східна частина (в Румунії) з Бродіна на Сіпітул працює і сьогодні (керована CFR) .
Цікаві історії ходять про недобудований храм, (додаток 12) що знаходиться на території школи, береже таємницю своєї смерті. За іронією долі, будівництво культової споруди припинилося незадовго до його завершення у 1939 році.
До офіційного відкриття греко-католицької церкви залишалися лічені дні. Саме тоді радянська влада розпорядилася припинити роботи над завершенням зведення церкви.
За іншою версією, земля, де збудували храм, виявилася проклятою. Річ у тім, що коли під куполом вішали центральну лампаду, зірвався чоловік і розбився. Відтоді церква завмерла на десятки років. За повір’ям, коли під час будівництва церкви загине людина, правити там службу не можна.
Також існує ще така версія. У 30-х роках митрополит Нектарій дав відповідь місцевим представникам влади на питання, що стосувались добудови церкви.
Справа у тому, фундамент будови дав досить велике осідання, біля одного метра і архітектори заборонили подальші роботи на будові. Так церква залишилася без прихожан.
Натомість стала сумним відлунням минулого, яке з роками потроху «роздягяли»: то купол хтось поцупив, то вікна кудись поділись…
Із приходом Радянської влади в 1940 році в Селятин устрій життя змінився – відкрили школу з українським викладанням навчання. Мешканці будинків, теперішньої школи, залишали їх, адже відбувався поділ кордону. Але з початком Великої Вітчизняної війни Селятин знову опиняється під окупацією німецько-румунського уярмлення. Навчання в школі знову повертається на румунську мову яке тривало до 1944 року. Господарі будинків повернулися в Селятин, але жити в них не пішли. Проживали в єврейських покинутих будинках. Тільки попівський будинок жив своїм життям до 1947року.
Після війни в 1947 році на території теперішньої школи розміщається військова санчастина. В першому корпусі – прийомний покій, в другому корпусі і школі – лікарня. В інших корпусах проживали сім’ї військових.
Школу переведено в приміщення колишньої будівлі суду села. З того часу і до 1999 року там діяла Селятинська ЗОШ.