З травня в школі відбулося засідання методичного об'єднання вихователів на тему "Зміст і форми діяльності вихователя по розвитку в учнів основ здорового способу життя. Спортивна година".
На засіданні були присутні вихователі школи, дирекція школи та батьки.
Спортивну годину Жанна Володимирівна провела у вигляді спортивної гри "Тато, мама, я - спортивна сім'я".
Третє тисячоліття - це вік наукового й технічного прогресу, коли без знань не обійтись жодному з нас. Та й кожен повинен досягти своїх вершин у житті. А це не завжди легко й просто, тому що вершини досягають, доклавши значних зузиль.
Отже, треба мати силу й міцну волю, а це доступно лише тим, котрі здорові фізично й духовно. Адже недарма в народі кажуть, що в здоровому тілі - здоровий дух. Такими настановами розпочалася гра.
Гра проходила весело, завзято. Всі учасники змагань були нагороджені солодкими призами та грамотами.
Друзья! Прежде всего я обращаюсь к тем мужчинам, кто имеет сына. Еще не совсем взрослого, до 12-14 лет. Ребенка. Каждый из вас, как и я – воспитатель такого своего маленького чада. А обращение мое простое: «Не глупите!». Не испытывайте на своем сыне свою власть или силу. Это – никчему. Ваша сила – как раз в добром и гуманном отношении к своему маленькому чаду.
Есть такая книга у Д.Корнеги «Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей». И есть там замечательные строки – обращение отца к своему сыну-ребенку. Боюсь, что не смогу передать все те слова в точности, но предоставлю их посетителям вашего школьного сайта в некотором изложении. По смыслу. Там – ночное обращение отца к своему сыну.
Сынок! Сегодня я пришел к твоей кроватке и в темноте встал перед тобой на колени. Слушай, сынок, говорю я, когда ты спишь, положив свою «лапку» под щеку. Говорю честно и ото всей души. Теперь я знаю, что слишком часто бывал абсолютно зря сердит на тебя, и фактически ни за что бранил тебя, и часто делал тебе дежурный нагоняй, высказывая тебе свои неоправданно резкие замечания. Я часто отмахивался от твоих детских наивных, но абсолютно честных вопросов. И все это доставалось тебе от меня только за то, что ты – ребенок.
И не потому, что я не люблю тебя, а потому, что ожидал слишком многого от тебя и мерил на свой собственный аршин – на аршин своего возраста. В твоем же характере так много хорошего, тонкого, искреннего и преданного! Твое маленькое сердце так велико, как рассвет над широкими холмами. Это каждый раз проявилось в том порыве, с которым ты бросался ко мне и целовал перед сном. И после этого уже ничто другое не имело для меня никакого значения.
И вот я стою на коленях перед твоей кроваткой в темной комнате. Это весьма слабое искупление вины. Я знаю, ты бы не понял всего этого, расскажи я тебе все днем. Поэтому я говорю это тебе сейчас, когда ты спишь. Но завтра я буду настоящим отцом! Я обязательно буду дружить с тобой, буду страдать, когда ты страдаешь, и смеяться когда ты смеешься. Я прикушу свой язык, если на нем появятся раздраженные слова. Я всегда буду повторять, как если бы это было ритуалом: «Он всего лишь мальчик, маленький мальчик!».
Да, я хотел видеть и мысленно видел тебя взрослым. Но теперь, когда я вижу тебя усталым и свернувшимся маленьким клубочком «частички Вселенной» в своей кроватке, понимаю, что ты еще ребенок. Буквально еще вчера твоя мама нежно носила тебя на руках, и твоя головка покоилась на ее плече. Видимо я совершенно преждевременно требовал от тебя слишком многого, слишком многого. Но теперь все будет по-другому. Поверь мне, сынок. Я тебя люблю.
Виховання… Навіть великі педагоги в усі часи бачили його по-різному. І якби існував певний алгоритм виховного впливу на дитину, в результаті якого ми отримували б ідеальну людину, то, мабуть, нам, педагогам, тепер не доводилося б шукати і експериментувати, творити і втілювати свої напрацювання. Але життя побудовано не так. Виховання мабуть таки зречене бути вічним, яким є саме життя.
Колись хтось виховував наших бабусь і дідусів. Ми пам’ятаємо хто і як виховували нас самих. Тепер ось виховуємо ми. Дітей своїх власних, а дехто за покликом своєї професії – дітей інших людей в школах-інтернатах від імені держави. Бо є такі ситуації, коли іншого шляху просто немає.
Хоча і є в інтернатних навчально-виховних закладах деякі природні недоліки, та є у інтернатів і певні переваги. Бо мати потужну команду вихователів може дозволити собі лише такий навчально-виховний заклад. А до того ж, у школі-інтернаті можна виховати у дітей почуття і особистий досвід колективізму і взаємовиручки, посилене прагнення знайти своє місце у цьому житті. А щоб виконувати цю свою місію якнайкраще, то потрібні ось такі заходи, як цей – методична нарада фахівців-вихователів.
Колеги, не забувайте, головне завдання сьогоднішньої виховної практики з учнями-вихованцями шкіл-інтернатів - це створення виховного простору. А «виховний простір» - це не тільки середовище, тобто спортзал, стадіон, кімнати для дозвілля, бібліотека і таке інше. Виховний простір – це ще й духовний простір учня і педагога, це простір культури, що впливає на розвиток особистості. У ньому має бути представлений весь спектр цінностей культури і культурних форм життя. Це простір соціальних, культурних, життєвих виборів особистості, котра самореалізується у різних виховних середовищах. Вибачте за деякий академізм. Але ви мене розумієте.
Цілком згоден з гостем попереднім. Якщо дитина не сирота, а потрапила в інтернат за інших обставин, то батьки повинні не цуратися своєї дитини в школі-інтернаті. Бо можна не мати засобів на матеріальне утримання своїх дітей, таке буває, але шкодувати для своєї дитини свого серці - то вже надто жорстоко. А звертаючись через цей сайт до таких батьків, хочу сказати одне: - не полишайте штучно свої батьківські обов'язки ані при будь-яких життєвих обставин!
Дуже добре, що такі заходи проводяться в школах-інтернатах. Адже інколи батьки:(( забувають про своїх дітей передаючи його до цього закладу. Селятинці - МОЛОДЦІ!!!
Стосовно виховання скажу вам таке. Якась лиха людина придумала ділити нас-українців на «східняків» і «західняків». І надавати такому розділенню якихось штучних непримиримостей. Бо насправді жодних непримиримостей між нами немає. І не може бути. Бо усі ми, як сказав поет, – «парости живучі єдиного народу»… Ось і виникла ідея подарувати вірш своєму умовному побратиму - буковинцеві Івану
У мене є святиня - Таврійські небосхили. А в тебе - Буковини Ліси і гори милі. У Довбушевім краї, Співучім і натхненнім, Ти дім-господу маєш І працю повсякденну. Ти гуцул невсипучий, Я степового роду. Ми парости живучі Єдиного народу.
І дійсно, щоб бути щасливими у житті, кожному вихованцю треба мати силу і міцну волю. Хай же будуть у вас, діточки-учні, і сила, і воля!
Наша настанова вихованцям
Доля зблисне, як спалах-політ, Подивись на чудовий цей світ! Все мине, бо життя - тільки мить, Не журись, її варто прожить, - Хай стозірно вона пломенить!
А Жанні Володимирівні Бороденко наша велика подяка за проведений захід.
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
0
